Листопадові бе´ри з базарчика

Восени йдеш по базару – стільки барв і щедрості землі, такі усміхнені й привітні продавці й продавчині. Я завжди зупиняюся біля ринку, хоча запаркуватися там ніяк: або половину пішохідного переходу перегородиш, або заткнеш в’їзд в арку.

Однак я кидаю машину на аварійці, біжу бігом і бігом назад, бо поблизу кубло евакуаторів. А я вже сиджу й починаю рух на роботу, а на сидінні справа – неабиякий пакет із кількома кілограмами Листопадової бери, я так нею милуюся. А от вирос­тити не вмію.

Пару раз саджав цей фрукт неймовірної смакоти на присадибній ділянці, а ні, не росте без участі людини. А плекати її, не від’їжджаючи до міста, не можу. Насправді мало що росте без участі людини. Догляд потрібен усім культурам, особливо фруктовим деревам, бо з’їсти грушу раніше від господаря є стільки охочих, таких, що повзають, літають, ходять, плазують, – годі й підрахувати. А скільки їх там, у глибині, під корінням? Навіть якщо з мухобійкою сядеш і будеш ляпати по груші, всіх не повбиваєш, а крім них – ще ж хвороби. І добрив треба, а вони зараз такі дорогі, що за ціною мішка добрив можна купити п’ять мішків груш Листопадова бера.

Ні, ви не подумайте, я не забув, що у нас журнал про ринок землі, децентралізацію й агротехнології, скеровані на родючість ґрунту. Я не забув.

Просто ринок землі сьогодні схожий на базарчик – такий собі, невеличкий, але з тією відмінністю від базару груш та болгарського перцю, що людей там набагато менше, а товару менше, ніж людей. Так, тиняються сюди-туди, коли хтось когось чіпляє: а купіть у мене, а купіть… З’ясовується, що людина допилася до 70 тисяч боргу в магазині, а тепер їй край. Мусить пай продати. А покупцю що той пай, от аби гектарів із пів сотні, але купує, щоб хоч якусь надію людина отримала.

Мене в цій історії найбільше вражає незнищенна сільська система кредитування, коли товар ти можеш узяти без грошей і на тебе запишуть борг у зошит.

Чуєте, майстри інстаграму та віртуози твіттеру і тіндеру? Письменники кодів та драйверів, копіпастери і творці блокчейну в коворкінгах? Двадцять перший рік двадцять першого століття – люди пишуть борги в зошит. І це ж історія про віру в людину і надію, бо власник магазину вірив, що людина, яка випила горілки на 70 тисяч гривень, ну нехай на 50 тисяч плюс закуска, колись віддасть. Вірив і надіявся. І йому засяяло.

Я коли-небудь проїду по власниках сільських магазинів, розпитаю про ефективні технології реалізації продукції та кейси клієнтів. Боюся, якщо опишу почуте, – Шекспір мені не конкурент, та й Дюма-батько нервово курить у кутку.

Однак у нас не надто захоплена алкоголем нація, люди шукають заробітки та застосування безмежним своїм талантам, валандаються містами та країнами й ніяк не квапляться позбутися свого клаптя землі, своїх п’яти моргів поля. Це якщо морг обчислювати в 0,56 га, оскільки цю одиницю в старовину застосовували до площ від 0,33 до 1,07 га.

Я вважаю, землю продаватимуть охоче й усі, коли ціна підніметься до 5 тисяч доларів за гектар.

Вона буде рости і далі, до 8–10 тисяч доларів, але на це вже знадобляться роки, і коштуватиме так, звісно, не випалена площа півдня, а земля більш-менш родюча. До речі, коли ми друкували мапу Сумщини, я здивувався, що не так і багато там розхвалених українських чорноземів. Там-сям по клаптику.

Однак уже сьогодні ми повинні думати про зменшення викидів вуглецю. Тому що сільське господарство – один із головних винуватців змін клімату. Проста оранка зумовлює викид ґрунтового вуглецю, точніше, ді­ок­си­ну вуг­лецю у величезних масштабах.

Виру­бування дерев – також, бо дерева живляться вуглецем і виділяють кисень, а лісові пожежі – особливо. Звісно, ми можемо махнути рукою, сказати: на наш вік вистачить, але ми не можемо. По-перше, не вистачить. За останні 15 років усі теплолюбні рослини змістилися на північ, а на півдні вже залишаються одні помідори на поливі відром. І процеси пришвидшуються так, що втратити все, що маємо, можемо в наступні 10 років. А по-друге, не можемо, бо ми господарі. А за зменшення викидів вуглецю простий фермер або звичайна агрокомпанія може отримувати живі гроші в євро, якщо засвідчити рівень викидів у певний час і показати їх зменшення за рік-два. Живі гроші. В євро. Європейські структури оплачують процес декарбонізації, тож ми обов’язково далі розповімо, куди і як подавати документи.

Бо лишимося не тільки без груш листопадових, а й без євро та без землі – вона перетвориться на пустелю. А я щось не чув, щоб люди хапали гектари в Сахарі.

А знаєте, що в наших землях корисних копалин стільки, що за їх вартістю Україна входить у десятку найбагатших країн світу?

От Мішель Терещенко, нащадок легендарних українських цукровиків і меценатів, розповів мені, що на його льонозаводі, який займає 37 гектарів, є закинута копальня топазів. З якоїсь причини добування припинили чи то 1957 року, чи пізніше, але шахта закинута, і добувати напівкоштовне каміння можна лише отримавши ліцензію. Проте не тільки, потрібна ще проєктна документація і купа різних дозволів. Факт залишається фактом: можна купити пай і покопирсатися, одержавши дозвіл: чи немає тут родовища алмазів або берилів. Не вірите?

У Берлінському природничому музеї експонується найбільший у світі агат із вкрапленнями алмазів, добутий в Україні. Це відоме місце у Вінницькій області біля селища Лугове Іллінецького району на місці падіння метеорита – в Іллінецькому кратері. Здоровенний метеорит упав тут 400 мільйонів років тому. І лежить досі на глибині 800 метрів. Оскільки камінь там узагалі дивовижний, оплавлений граніт із вкрапленнями неймовірних мінералів, місцеві жителі вже давно поскладали з того каменю будинки. Тож якщо дід поставив таку хатку, онуки можуть добувати алмази просто в спальні, колупаючи стіну. Вже без дозволу. Ну пробувати добувати. Бо, може, є, а може, й нема. Однак це питання до законотворців. З одного боку, власник землі не має прав на надра. З іншого боку, геологорозвідка не може зайти на чийсь пай і ритися там. Імовірно, тут слід застосовувати світові практики: власник землі, якщо не отримав ліцензій і дозволів, прав на надра не має, але, якщо раптом там знайдено щось страшенно корисне, може отримати свою частку, як при знаходженні скарбу. Скарб належить державі, а 25% – допитливому знахіднику.

Читайте, люди, ваш журнал і передплачуйте на наступний рік.

На цих сторінках ви побачите близьких, знайомих, друзів, сусідів і самих себе.

Ви зрозумієте, як законодавчо оформити купівлю землі та як прозоро і чесно продати пай. Ви збагнете, як слід поводитися з землею, щоб зростала не тільки її ціна, а цінність. І як жити на землі, як будувати життя громади та бюджет громади.

І буде вся наша земля в грушевих деревах із великими соковитими плодами.

Таких, як у мене з базарчика.

Обнімаю вас.