Вівця як ідея оптимізації України

Чи може тваринництво «на мінімалках» давати максимальну маржинальність

Василь Стефурак любить зухвало вихвалятися і брати харизмою – фірмові жарти, адаптована говірка, відшліфовані безліччю повторів авторські сюжетики та анекдоти з життя. Це, без сумніву, дуже крутий і талановитий продажник. Проте зараз у нього напрочуд непроста задача: він хоче продати українцям ідею вівці.

ВІВЦЯ ЗАМІСТЬ КОСАРКИ

Василь Стефурак, голова ГО «Асоціація вівчарів», впевнений, що вівця – це інструмент, який здатен допомогти дрібному фермеру з мінімумом інвестицій вижити поряд із величезним холдингом і бути успішним. Головне – працювати на землі, котра неприваблива для цих «великих хижаків».

– В Україні величезні площі, щось близько 10 млн га, не можна використовувати під оранку, – запекло пояснює Стефурак. – Це балки, охоронні зони газопроводів, водойм, схили тощо. Суспільні пасовища зараз населенням майже не використовуються, немає худоби.

Візьміть такі землі й віддайте вівчарям! Тільки на березі річки Прут можна тримати пів мільйона голів.

Вівчарі позбирають сміття, вівці вам зроблять англійський газон. На 1 гектарі можна спокійно утримувати 10 голів. Це 2 тис. доларів з га!

У кожному селі є околиця, є землі, які не використовуються, де кожен рік випалюють траву. В моїй рідній громаді за минулий рік нарахували 53 виїзди пожежної команди на підпали. Віддайте мені під пасовища, я готовий платити – і замість головного болю ви отримуєте чистий дохід за землі, на які не прийде рослинництво!

Питає мене якось один підприємець: «Чим ви косите траву? У нас проблема з тим, що кабелі під час цього процесу рубають». Виявляється, йдеться про сонячну електростанцію. Я пропоную запустити вівці – вони все підстрижуть!

На 3 га виробничих площ у рік витрачали 100 тис. грн, щоб косити траву. Весною торік узяли 12 ягнят, восени купили їм кормів на зиму на 30 тис. грн. Станом на сьогодні вже 25 голів, 70% економія бюджету плюс додатковий дохід, м’ясо.

Цього року сусіди, в яких 40 га під батареями, забажали взяти кількасот голів.

Вівці можуть давати прибуток там, де, здавалося б, його неможливо отримати. Вівці можуть пасти в лісі, навіть розгрібаючи невеликий сніг. Можна пустити отару на поля після збору врожаю, там залишається купа корму. В мене, наприклад, вівці пасли на полі фермера, де восени зібрали сою. Так я тільки наприкінці січня почав годувати зерном!

А молочка, крафтові продукти… Потенційно великий ринок овечого гною, виробництва біогумусу…

– Якщо вівчарство це таке чудо, чому ми досі не бачимо буму?

– Насамперед тому, що всі звикли працювати з негідною генетикою. Те, що тримають наші люди, це здебільшого сміття, яке не дає змоги заробити, тільки з’їдає час і ресурси.

Саме тому однією зі своїх головних задач я поставив створити на основі сучасних світових суперпродуктивних порід тварину, яка буде адаптована для наших умов і допоможе зароб­ляти.

– Тобто ви граєтеся в створення свого метиса? Проте чим умови України так відрізняються від умов сусідів, що нам украй потрібна своя порода?

– Справа не в кліматичних умовах, а в умовах утримання! Ми не можемо дозволити собі працювати згідно з австрійськими технологіями. Ну не може наш ґазда з села побудувати високотехнологічну ферму, використовувати дорогі елітні премікси. Проте й працювати з тими жалюгідними вівцями, що вже давно виродилися, також неможливо.

Я беру сучасні породи, пробую закріпити найкраще й намагаюся відібрати тих, які будуть виживати в наших умовах. Коли гине баран, котрого я придбав за кілька тисяч євро, я радію. Значить, залишиться тільки сильний!

Звісно, це виклик моменту. Коли сектор підніметься, можна буде переходити на європейські технології.

– Однак цей чинник має вагу, тільки якщо говорити про дрібного фермера-початківця. Великий виробник може дозволити собі будь-яку технологію – навпаки, йому прос­тіше брати зрозумілий і перевірений інтенсивний комплекс «генетика – технологія», ніж вигадувати колесо.

– Якщо я працюю для дрібного виробника, я працюю для народу. Зробити мільярдера ще багатшим – не моя задача. В моїй системі координат навіть уся допомога сільському господарству, всі дотації повинні бути допорогові – безглуздо допомагати холдингам.

З іншого боку, якщо порахувати вартість сучасної ферми, кормів, тварин, які великий інвестор може привезти з Європи, – він у ринок не влізе. Собівартість буде шалена. Австрійська ферма в українських умовах нерентабельна.

А малим і середнім виробникам треба дати готовий адаптований продукт. Ідеться не тільки про низьку технологічну грамотність чи нестачу інвестицій – ми зменшуємо собівартість.

У мене баран пасе 10 місяців на рік, дає собівартість 20–30 центів/кг, ми її постійно зменшуємо, економимо й людський, і технічний ресурс. У нас будували великі ферми за австрійським проєктом, завозили баранів. Однак собівартість там буде 2–3 долари/кг. А в нас закупка на внутрішньому ринку зараз по 2–3 долари.

– Чи часто бачили ви стратегічне бажання у громад реалізувати через вівчарство свій потенціал? Не приходять до вас із тим, що от у них є відповідні площі…

– О, таке є: «Василю, давай, у нас реалізуй проєкт. Прийди, працюй, заплати нам податок. Ми тобі землі дамо, ти зроби».

Абсолютно в кожній громаді є можливість реалізувати проєкт вівчарства. Проте стратегічного бачення я не бачив. Бажання самим працювати не бачив.

ВІВЦЯМ Є АЛЬТЕРНАТИВА – ЖІНКА НА ЗАРОБІТКАХ

– З якої суми можна йти у вівчарство?

– Якщо є охота, навіть з 10 тис. доларів стартових інвестицій можна починати. Проте перші питання, які ставимо в асоціації, коли до нас звертаються: чи є вихід до землі, де можна пасти, чи є домовленості? Скільки маєш землі під пасовища? Чи можна збудувати приміщення? Чи є руки й час, ти вибираєш м’ясо чи молоко? Від того від­штовхуємося.

Чим добрі вівці? Їм не потрібні дорогі якісні стайні. Немає проблем із підлогою, з гноєм. Навіть в Австрії використовуються глиняні підлоги.

Ну, і, звісно, головне питання: навіщо тобі взагалі вівці? Бо якщо хочеш багато грошей – краще жінку в Італію на заробітки відправити! Та навіть в Європі пасти вівці вигідніше, ніж свої тут!

Асоціація аналізує бажання й умови та дає збалансовані пропозиції, допомагає придбати тварин, консультує щодо технології та ветеринарії. Повний консалтинг.

Людина не переймається, де взяти овець. Не переймається, чим їх обробити.

Колись домовилися, що серед своїх внутрішня ціна у нас буде 100 доларів за тварину, щоб допомагати початківцям. Дзвонить мені один:

– Скільки у вас баранчик коштує?

– А нащо? – питаю.

– Попасу до осені в саду, бо траву не хочу косити, а восени заріжу.

– 700 євро.

– Як 700 євро? Казали 100 доларів.

Так 100 доларів тому, хто хоче отару робити, а не тому, хто хоче шашлик на халяву їсти! Отакий менталітет.

– Шукав, але не знайшов методологічних матеріалів Асоціації вівчарів із технології утримання.

– Немає! Під запис пояснюємо кожен крок. Нашому ж ґазді дай книжку, він не так прочитає. Христос їм заповіді дав, так ніхто не читає. Яку їм ще методичку? Поки не загине пара тварин, ніхто тобі навіть не подзвонить.

Зараз уже хоч є вівчарі, які розуміють, що ветеринарія потрібна. І то більшість треба по кілька разів перепитувати: «Хлопці, ви обробили тварин? Хлопці, ви обробили тварин? Точно обробили?».

– Проте це ж неефективно, ви так довго не витримаєте.

– Ага, вже думав бота на телефон поставити, який буде начитувати одне й те саме.

Саме тому розмовляємо з владою, пропонуємо в масштабах держави придбати одну показову ферму, з технікою, з модулями для проживання. Це близько 100 млн грн на 1 тис. голів. Там можна буде збирати людей і навчати.

– Чому ж не залучити аграрні виші, наукові установи?

– Я не можу слухати цих професорів – ре­зультати їх роботи ми вже бачимо. Навіть смердя­чого м’яса нуль, якісної вовни нуль, 150 г молока з вівці. Приїжджає якось до нас супертитулована тітонька на фестиваль «Барви карпатського ліжника». Тільки пів години перераховували її регалії. Вихо­дить на трибуну і зачитує з папір­ця: «Карпат­ська овечка – це невеличка тварина вагою 25–30 кг…»

Я в залі сиджу, мене голосно сусіди питають: «Василю, а скільки в тебе баран важить?» – Кажу: «Схуд зараз, тільки 140–150 кг, а було 190 кг». Голова місцевої ради образився…

«АВТОРСЬКІ БАРАНИ»

– Що з реалізацією? Як дрібному виробнику продати свою вівцю?

– Для селянина зараз середня ціна на ринку 2 долари за кг живої ваги й вища. Це ми зробили.

Проблема перекосів існувала дуже значуща. І це те, що ми потроху виправили.

На старті мені пропонували здавати вівцю по 12 грн за кг живої ваги. Ми почали домовлятися з арабами, вони запропонували ціну в 3 долари. Голландія їм продає по 9 дола­рів/кг, у нас вони готові брати товарну партію по 3. У селян для формування партії можна брати по 2. Це вже ціна в чотири рази більша, ніж була раніше!

Коли ця піраміда трохи вирівнялася, тоді й почався рух у вівчарстві.

Ми збільшили експорт за перший коронавірусний рік більше ніж на 100%! Так, в абсолютних цифрах це небагато, але це якісне зростання. Минулого року 90% реалізації було в Саудівську Аравію.

Цього року вистрелив і внутрішній ринок. Кілька м’ясокомбінатів були змушені підтягнутися, беруть уже по 80 грн/кг у живій вазі. Це ті, що брали раніше по 12 грн.

Проте стараємося шукати й далі додану вартість. Є потенціал збільшити ціну мінімум удвічі. Поки що не та якість поголів’я.

– Це питання національного масштабу? Чи може фермер із хорошим поголів’ям уже сьогодні продавати товарну продукцію дорого?

– Я можу своїх баранчиків продавати по 10 доларів за кг у живій вазі.

Турецький консул приїхав у село з делегацією і казав: нам треба 10 тис. таких баранів, дамо державне фінансування.

Проте це все ще не вал, це «авторські барани».

У світі існує глобальний дефіцит баранини. Споживання цього м’яса тільки зростатиме, а виробництво в традиційних регіонах па­дає. Казахстан торік недогрузив по кон­т­рактах понад 100 тис. голів – через нестачу води на солончаках. Тому в України є унікальний шанс вийти на високомаржинальний ринок!