Вадим Андрущак: Ми повинні знову навчитися мріяти

Сировинна модель агро, яка ще так недавно всім видавалася надійним і безпрограшним рішенням, стала під час війни пасткою. Вадим Андрущак, директор українського представництва PÖTTINGER, упевнений: щоб відійти від неї, мало змінити схему. Потрібно захотіти нового.

– Кілька років тому я познайомився в Латвії з представниками великого молочного кооперативу, – розповідає Вадим Андрущак. – Фермери зрозуміли, що зі своєю молочкою вони неконкурентоспроможні на ринку Євросоюзу. І тоді вирішили купити у складку дорогу швейцарську лінію з перероблювання молока на амінокислоти.

Фармакологія, косметологія – ці галузі є покупцями подібної продукції. Виробництво високотехнологічне: щоб його обслуговувати, потрібні дуже вузькі спеціалісти. Тому ринок усе ще ненасичений. Потрібен, звісно, дуже високий конт­роль за рівнем якості, зокрема вхідної сировини. Чим не приклад для нас?

Пів року тому я зустрів українського виробника, який виготовляє вегетаріанський фарш, що складається з кількох десятків інгредієнтів. Однак на основі білків, виділених із сої. Бізнесмен запевняє, що попит є і в Україні, й у світі.

Масштабування бізнесу, що ґрунтується на виробництві кукурудзи, пшениці дуже складне, що й показала криза. І ситуація зі знаку плюс може різко помінятися на мінус. Прибуток здатен швидко перетворитися на збитки.

А продукти глибокого перероблювання набагато простіші за сировину навіть у логістиці, не потребують тих самих портів.

– У нас є добре відомий приклад «Агроекології», коли внутрішня диверсифікація та перероблювання дають змогу підприємству впевнено почуватися навіть під час глибокої загальної кризи.

– Сьогодні багато молочних підприємств Чернігівщини та Сумщини серйозно задумалися над власним невеличким перероблюванням. Коли заходили орки, нікуди було вивезти продукцію. Молоко просто виливали. Якби була сироварня, вона б врятувала. Тобто люди тепер думають над перероблюванням навіть не для того, щоб отримати додану вартість, а щоб не втратити молоко, підвищити стресостійкість підприємства.

– Проте традиційне перероблювання змушує вкладати великий ресурс у пошуки реалізації на перенасиченому ринку.

– Тому треба йти в високомаржинальне глибоке перероблювання. Та ж ніша звичайної молочки зайнята – її виробляють більше, ніж потрібно. Наздоганяти Францію, Німеччину, на мій погляд, немає сенсу. В них кращі стада, молоко на виході набагато якісніше. У нас же менеджмент стада та його оновлення за сучасними стандартами мало хто робив.

Я прогнозую, що й попит на м’ясо буде падати. Проте стрімко зростатиме сегмент вегетаріанського м’яса. Однак для цього потрібна технологія, рецептура, та й інгредієнти виростити належним чином.

І ще – коли ми говоримо про глибоке перероб­лювання, то маємо розуміти, що це не копійчана справа. Йдеться навіть не про дороге обладнання. Надзвичайно важливим компонентом успіху стає спеціалізований персонал. Треба петрати.

– Існує певна суперечність – більшої доданої вартості понад усе потребують невеликі гравці. А ресурс для цього є тільки в гігантів.

– Також слід розуміти, що навіть у більшості середніх підприємств усе тримається зазвичай на ініціативі керівника, власника. Потрібен особистий час, сили, здоров’я, знання однієї людини. Одне підприємство на 1–2 тис. га сьогодні не подужає подібний проєкт. Більшість керівників такого рівня навіть усе ще не спілкуються іноземними мовами.

Тому мені здається, що глибоке перероблювання має початися з великих підприємств, у яких є ресурс. Локомотивами процесу спочатку можуть стати компанії, котрі вже досягли тієї організаційної форми, де сам персонал може виконувати складні задачі. Таких структур дуже небагато. Навіть холдинги, можливо, не всі потягнуть. От чому холдинги не влазять у молоко? Тому що таким виробництвом керувати набагато важче, ніж олію давити.

Втім, підкреслю, це тільки початковий етап. Ну, от має хтось 160 тис. га. А що він із такої кількості сировини зробить? Усе ж сподіваюся, що саме середній бізнес урешті-решт буде двигуном високотехнологічного перероблювання.

– У прикладі, який ви навели, йшлося про дрібних фермерів.

– Якби наші фермери по 1–3 тис. га могли скластися і придбати подібний завод, було б чудово. Проте в нас є криза недовіри один до одного.

Цікаво, що й у наведеній структурі фермери у виробничому процесі не беруть участі. Вони найняли менеджмент для окремої незалежної структури. Так, вони отримали канал збуту молока й окремо мають дивіденди.

Однак як мінімум має бути ідея. Після ідеї повинні бути партнери та однодумці, з якими можна її реалізувати. Щоб шукати партнерів, необхідний менеджмент, котрий уміє все це знаходити. Проте професіонал не буде працювати за 15 тис. грн! Треба ще навчитися платити нормальні гроші спеціалістам.

– Чи можуть брати участь у цій грі місцеві громади?

– Фінанси в сучасному світі не проблема. Однак ідею треба реалізувати. Потрібно мати розуміння бізнес-процесів, як керувати грошима. Теоретично якщо в громади є люди, котрі мають відповідну компетенцію та рівень, подібні проєкти й там можна реалізовувати. Проте набагато простіше в громадах будувати технологічно прості біогазові установки. На 8–10 тис. населення установка на 2 МВт – і листя буде перероблятися, і добрива будуть, і це не так технологічно страшно.

– Найбільше, що відлякує інвесторів від перероблювання – термін окупності.

– Я постійно чую: не мрійте про довгострокові проєкти, зараз усі вкладають у схеми з окупністю у 2–3 роки. А ферма – це 10 років окупності.

Проте хто мав ферму, той у цьому році на коні. А ті, що на калькуляторі показували, як за два роки отримати прибуток, досі кукурудзу не можуть вивезти. Ми мусимо переосмислити ситуацію. Якщо після війни все почнеться як раніше: всі ці дешеві чвари навколо ціни за молоко, старі схеми – значить, все було дарма.

ХТО МАВ ФЕРМУ, ТОЙ У ЦЬОМУ РОЦІ НА КОНІ. А ТІ, ЩО НА КАЛЬКУЛЯТОРІ ПОКАЗУВАЛИ, ЯК ЗА ДВА РОКИ ОТРИМАТИ ПРИБУТОК, ДОСІ КУКУРУДЗУ НЕ МОЖУТЬ ВИВЕЗТИ.

– Ще одна проблема – високі європейські мита на продукти перероблювання.

– У мене неподалік від офісу є фабрика Порошенка в Борисполі. І вони побудували завод з перероб­лювання пшениці на глютен. А глютен вони не експортують, а вводять у ланцюжок для бісквітної фабрики. На рівному місті йде додана вартість.

Агрономи бризкають слиною, що пшениця невигідна. Як же мене це дратує! Ну звісно, як сировина вона невигідна. Її треба переробляти!

Знаєте, в мене є дві тези. Я недавно прокладав маршрут на Google maps і був вражений супутниковим знімком території. На фото було видно озимину, ще не вкриту снігом. І це просто жах – поля негомогенні, як на старому плішивому собаці. Це означає, що ми з гектара недобираємо ще дуже багато. Люди добрі, та підніміть дрон, подивіться що ви робите! Катастрофа, наскільки виглядає нещасно! І тільки одне поле побачив гомогенне, колії рівненькі, хтось робив як слід. Тому теза номер один – у нас ще є потенціал навіть з урожайності, потрібно працювати належним чином.

Чому люди повинні сьогодні вчитися, щоб завтра жити добре? Теза номер два – мені здається, вони мають знову навчитися мріяти й планувати. І мріяти не під жорстоким тиском обставин: ой, мене зараз викине з ринку. А мріяти про те, який саме класний слід залишити. Про те, що буде гріти душу.